Суддівська сфера: очищення чи імітація? Чому дисциплінарні удари ВРП припадають лише на маловпливових регіональних суддів першої інстанції

 

Останні рішення Вищої ради правосуддя знову актуалізували незручне, але давно назріле питання: кого саме в Україні реально карають у межах дисциплінарної відповідальності суддів – і кого принципово не чіпають.

За лічені дні ВРП ухвалила одразу кілька жорстких рішень:

• звільнила суддю Тиврівського районного суду Вінницької області Ігоря Ратушняка за вчинення істотного дисциплінарного проступку;
• тимчасово відсторонила суддю Мар’їнського районного суду Донецької області Вікторія Приходько, відряджену до Шевченківського районного суду Запоріжжя;
• аналогічні санкції були застосовані до судді Наталії Чебан з Білгород-Дністровського міськрайонного суду, та інших регіональних судів першої інстанції.

Формально усе виглядає як робота дисциплінарного механізму. Але якщо подивитися системно, виникає інше питання.

Кого карають, і кого роками не бачать

Усі без винятку резонансні дисциплінарні рішення ВРП останнього часу мають спільну рису:
це судді районних, міськрайонних або переміщених судів першої інстанції, здебільшого з регіонів.

Натомість:

• судді апеляційних судів;
• судді окружних господарських судів;
• судді київських судів, зокрема таких, як Печерський чи Шевченківський районні суди м. Києва,
• Та низка інших – роками залишаються поза зоною реальних санкцій, попри десятки, а подекуди й сотні фахових, аргументованих скарг від адвокатів, юристів і правозахисників.

Ідеться не про емоційні скарги та заяви незгодних із рішеннями, а про фахові матеріали з:

• посиланнями на процесуальні порушення;
• системні зловживання;
• ознаки конфлікту інтересів;
• дивні, але стабільно повторювані судові рішення.

Проте більшість таких скарг або не доходять до дисциплінарних палат, або завершуються нічим.

Маленькі суди як «зручна мішень»?

У професійному середовищі дедалі частіше лунає версія, яку офіційно не озвучують, але добре розуміють кулуарно.

Судді з регіонів першої інстанції:

• рідко мають політичне прикриття;
• не інтегровані в складні міжсудові та міжінституційні зв’язки;
• не є ключовими гравцями у великих фінансово-політичних конфігураціях.

Саме тому система може собі дозволити “жертвувати” ними, демонструючи суспільству видимість очищення судової влади.

На цьому тлі судді впливових судів виглядають як недоторканний прошарок  не тому, що там немає порушень, а тому, що ризик їх реального розгляду для системи значно вищий.

Конституція одна, практика різна

Формально ВРП діє в межах пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України - істотний дисциплінарний проступок, грубе чи систематичне нехтування обов’язками.

Але закон не розрізняє суддів за географією або статусом.
Він не говорить, що «істотний проступок» це проблема лише районного суду в області, але не суду в центрі столиці. Саме тут і виникає ключовий дисонанс:

норми універсальні, а відповідальність суддів вибіркова.

Системний ризик

Такий підхід має довгострокові наслідки:

• дискредитує сам інститут дисциплінарної відповідальності;
• створює кастовість усередині судової системи;
• підсилює переконання, що реальна недоторканність починається з рівня впливу, а не з рівня закону.

І що важливо, він не очищає систему, а лише імітує процес, не торкаючись її ядра.

Висновок без ілюзій

Періодичне звільнення та відсторонення регіональних суддів першої інстанції - це не доказ того, що система запрацювала.
Це лише доказ того, що карати простіше тих, хто не має захисту.

Питання не в тому, чи були порушення у регіональних судах.
Питання в іншому: чому межа дисциплінарної “сміливості” ВРП стабільно закінчується там, де починається справжній вплив.

І доки ця межа не буде подолана, будь-які розмови про повноцінне очищення судової влади залишатимуться лише розмовами.

Світлана Бурковська для Судові репортажі